“...Виразних українських патріотів з південного сходу за інерцією називають націоналістами, але, як правило, вони не є націоналістами у звичному розумінні цього терміну. Тут інше сприйняття національності. Тут ніколи не було чіткого поділу на гетто, масові етнічні протистояння мали, скоріше, соціальний характер, і навіть Голодомор тут не сприймається як злочин саме проти українців – то була політика комуністів проти селян, а те, що селяни були саме українцями, лише побічний результат триклятої класової війни. Так люди звикли сприймати цю трагедію.

Багато російськомовних націоналістів і прізвища мають російські, і не бачать у цьому нічого дивного. Власне, їх називають націоналістами, бо вони визнають історичну правоту героїв ОУН та УПА, а на сході цього досить, аби вважатися бандерівцем. Російськомовні бандерівці, як правило, непогано освічені, бо, щоб відстояти свої переконання тут, треба йти проти середовища, а значить – читати, дивитись та аналізувати більше і критичніше, ніж прийнято на загал. Вони не успадкували своїх переконань, а дійшли до них власним розумом. Для багатьох це навіть не питання національної солідарності, а, радше, справедливості: Україна так довго виборювала свій історичний шанс, пройшла такий важкий шлях, що бути на її боці правильно і чесно. В середньому, російськомовні бандерівці помітно молодші за своїх західних побратимів, належать до нового, критично налаштованного покоління.

[ad]

Чому вони при цьому не переходять на українську? Бо говорити у російськомовному середовищі українською – чистою, літературною, а не місцевою сільскою говіркою – це ніби всюди носити з собою прапор. “Нема пророка в своїй Батьківщини”: незручно спілкувати з людьми, які знають тебе зі школи, і бачити, як вони весь час акцентуються на твоєму знамені. Незручно вимахувати прапором перед батьками. Незручно брати його з собою у сімейне ліжко. Російськомовні бандерівці із задоволенням переходять на українську у колі ідейних побратимів, або в україномовному середовищі, але не хочуть цілодобово жити у стані мітингу. І цим, що цікаво, ще більше злять російських шовіністів та комуністів.

Шовіністам і комуністам наявність російськомовних українських патріотів ламає зручну картину світу. Їм би хотілося, аби російськомовні страждали від українізації. Вони звикли ділити Україну за мовною ознакою, втішно думаючи, ніби весь той солідний російськомовний шмат – то їх паства (Колесніченко навіть собі відповідну громадську організацію зробив, з нехитрою назвою “Русскоязичная Украіна”). І несподівано з’ясували, що в містах, які вони вважали своїм надійним тилом, живе досить людей, що не бачать радості у розвалі своєї країни. Та більше того: на стадіонах, у фанатських секторах донецького “Шахтаря”, сімферопольскої “Таврії”, харківського “Металісту”, і ще великої кількості південно-східних футбольних команд почасти, наче агресивна посмішка, визирає бандерівське знам’я. Молодь майбутньої України передає вітання…”

(Зі збірки “Українській дім: Річниця мовного майдану”:http://reznichenko-d.livejournal.com/358431.html )

[vkcomments]