Турецька армія протягом усього часу існування Турецької Республіки володіла значними привілеями і була невід’ємною частиною політичної системи країни. Більшість зарубіжних дослідників сходиться на думці, що армія завжди грала роль гаранта збереження кемалістської лінії у внутрішній і зовнішній політиці країни і захисту світських засад держави.

На початку XXI століття Туреччина вступила на шлях кардинального перегляду політичного режиму в країні, деяких зовнішньополітичних пріоритетів, перебудови системи внутрішньополітичних відносин. Пішов процес поступового відсторонення армії від політики, армія почала втрачати свої привілеї і свою незалежність, все більше трансформуючись в ефективний інструмент проведення зовнішньої політики правлячої партії. Примітно, що на тлі змін уряд країни почав розглядати зміцнення авторитету Туреччини на міжнародній арені в контексті модернізації і підвищення боєздатності армії. Для цього Туреччина використовує не тільки власні ресурси, а й приймає допомогу від своїх союзників. Так, наприклад, розміщення американського зенітно-ракетного комплексу «Петріот» сприяло значному посиленню системи ППО і одночасно зміцненню позицій Туреччини на Близькому Сході. У цьому зв’язку на порядок денний виходить питання про перспективи розвитку турецької армії та її ролі в житті турецького суспільства.

Трансформація політичної ролі армії

Створення Турецької Республіки в 1923 р. маршалом М.К. Ататюрком почалося з приходу до влади військових. Протягом десятиліть збройні сили країни не тільки забезпечували безпеку Туреччини, а й залишалися гарантом дотримання секуляристських принципів у проведенні зовнішньої і внутрішньої політики країни. До приходу до влади Партії справедливості і розвитку (ПСР) жодна політична партія, що має ісламську спрямованість і сприяє зміцненню політичного ісламу в країні, не могла розраховувати на довге перебування при владі. При перших же ознаках порушення світських засад держави армія безпосередньо або опосередковано сприяла відстороненню цієї партії від влади або її повного закриття. У 2002 р. ПСР вдалося перемогти на парламентських виборах завдяки своїй продуманій економічній програмі. При цьому ПСР позиціонувалася не як проісламська, але як консервативно-демократична партія, порівнюючи себе з європейським Християнсько-Демократичним Союзом. Завдяки проведенню успішної економічної політики і відсутності на той момент чіткої проісламської лінії ПСР безперешкодно вдалося виграти парламентські вибори 2007 року.

До 2008 року, тобто часу, коли почалося активне судочинство проти представників як опозиційних сил, так і військової верхівки, армія представляла собою привілейованого регулятора внутрішньополітичного процесу в країні. Все змінилося з початком справи «Ергенекон» («Прабатьківщина»), коли країною прокотилася низка арештів колишніх і діючих військових, інтелігенції, журналістів — тих, хто нібито був причетний до змови проти уряду.

Досі судовий процес у справі «Ергенекон» не підійшов до свого завершення, однак схожий процес у справі «Бальоз» («Молот») закінчився на користь правлячої партії. В даний час йде розслідування у справі про «28 лютого», і є вагомі підстави вважати, що він також закінчиться не на користь обвинувачених.

Проведення судових процесів за звинуваченням представників збройних сил в підготовці військового перевороту проти правлячої партії призвело до повного відсторонення армії від політики і зміцнило позиції ПСР. В умовах слабкості опозиційного руху армія залишалася єдиним серйозним політичним актором, який хоч і не явно, але досить ефективно, регулював внутрішньополітичний курс Туреччини.

На тлі змін уряд країни почав розглядати зміцнення авторитету Туреччини на міжнародній арені в контексті модернізації і підвищення боєздатності армії. Для цього Туреччина використовує не тільки власні ресурси, а й приймає допомогу від своїх союзників.

ПСР вдалося усунути свого головного суперника завдяки обережному підходу до цього питання. Не афішуючи своїх справжніх намірів, партія з 2007 р. проводить курс на внесення змін до конституції країни. Поправки, які були схвалені в результаті проведення народного референдуму в 2010 р., значно обмежили участь армії в політичному процесі. Зокрема, була зменшена роль військових трибуналів і позбавлені недоторканності від судового переслідування учасники перевороту 1980. Наступним кроком на шляху законодавчого відсторонення від політики представників військових структур може стати зміна 35-ї статті Внутрішнього статуту збройних сил Туреччини, яка визначає основну мету збройних сил країни як «збереження і захист Турецької Республіки». Про це на початку жовтня 2012 заявляв віце-прем’єр Бекір Боздаг. По суті, на підставі саме цієї статті були вчинені перевороти 1960, 1971 і 1980 рр..

Серйозною перемогою ПСР на правовому терені стало прийняття в 2010 р. нового «Політичного документа про національну безпеку країни» чи «Червоної книги». У цьому документі, який ще називають «секретною конституцією», міститься стратегія національної безпеки держави, визначаються основні виклики і загрози для країни. Якщо в 2005 році складанням цього документа фактично займалися збройні сили країни і саме їх позиція була в ньому прописана, в 2010 році цей обов’язок був покладений на цивільні особи, і зокрема, на міністра закордонних справ Туреччини Ахмета Давутоглу. Тому не дивно, що одним з основних пріоритетів держави було названо створення поясу безпеки навколо Туреччини.

Крім законодавчих і судових ініціатив, Партія справедливості і розвитку прагне змінити систему навчання молодих солдатів і офіцерів, для того щоб повністю усунути загрозу виникнення державних переворотів. У військових навчальних закладах навчання ведеться на основі кемалистских принципів, які мають на увазі збереження світського характеру держави. У жовтні 2012 р. міністр освіти Омер Дінчер висловився на підтримку ідеї про демократизацію військових училищ та введення основ ісламу в програму навчання молодих військових. Подібна діяльність ПСР спрямована на повне відсторонення військових від політики і безперешкодне здійснення нової ідеології Туреччини, а саме помірного ісламу.

Таким чином, очевидно, що уряд Туреччини здійснює комплексний підхід до вирішення проблеми про втручання військових у політичну сферу. Вже зараз армії складно повернути втрачену довіру громадськості і відновити свій авторитет, тому можливість повернення військових у політику за допомогою проведення державного перевороту представляється вкрай малоймовірною.

Турецька армія в міжнародному контексті

На тлі триваючого процесу відсторонення армії від політики на міжнародній арені авторитет збройних сил Туреччини, навпаки, зростає. Туреччина все активніше починає брати участь у миротворчих операціях під егідою НАТО та ООН, демонструвати свої бойові можливості та політичні амбіції. Туреччина притягувалася до миротворчих операцій ООН у Ліберії, Кот-д’Івуарі, Гаїті; військових операціях НАТО в Афганістані, Косово. В даний час Туреччина входить до числа 15 країн, які надають самі значні поліцейські сили для участі в операціях з підтримання миру і стабільності.

З настанням «арабської весни» на Близькому Сході і в Північній Африці Туреччина отримала реальну можливість зайняти положення регіонального лідера. Такі великі і впливові регіональні держави, як Єгипет і Лівія, були дестабілізуючими і стали ареною для протиборства внутрішніх і зовнішніх політичних сил. Іран перебував і перебуває досі в стані облоги. З одного боку, крім Сирії, у нього більше немає союзників у регіоні, а з іншого — економічні санкції обмежують його можливості для проведення активного зовнішньополітичного курсу. У цих умовах Туреччина, висловивши підтримку опозиційним силам в арабських країнах, досить швидко стала регіональним «героєм». Однак турецьке керівництво розуміло, що у разі початку збройного конфлікту в регіоні за участю іноземних сил всі лаври від перемоги дістануться переможцям, сама ж Туреччина не отримає нічого — і більше того, перестане впливати на регіональну ситуацію.

Тому Анкара змінила зовнішньополітичний курс і зробила ставку на демонстрацію свого військового потенціалу всьому світу, по суті заявивши про ключову роль своїх збройних сил у процесі формування нових реалій в регіоні. Військова база НАТО в Ізмірі стала командним центром ведення лівійській операції НАТО і плацдармом, з якого бойові літаки відправлялися для ведення бомбардувань.

На даний момент вся увага прикута до Сирії. Заяви західних політиків про наявність в цій країні хімічної зброї роблять реальною загрозу іноземної інтервенції. Ситуацію посилює зростаюча нестабільність на турецько-сирійському кордоні, що виникла після того, як один з сирійських снарядів впав на території Туреччини, ставши причиною смерті кількох осіб. Туреччина відреагувала негайної мобілізацією різних видів військ на кордоні з Сирією, бомбардуваннями Дамаска і прилеглих територій.

Варто відзначити, що ще до цього інциденту на турецько-сирійському кордоні відбувалися перестрілки, які могли бути ініційовані сирійськими курдами. У ході конфлікту в сусідній країні Туреччина не раз закликала міжнародне співтовариство створити на півночі Сирії так звану «буферну зону безпеки», в якій військові дії вестися не будуть, зате будуть розміщені сирійські біженці, яких Туреччина змушена приймати на своїй території. Тому падіння сирійського снаряда дало правлячій партії зручний привід для ескалації конфлікту між Туреччиною і Сирією. Але й тут не все так просто.

На даний момент Туреччина використовує співробітництво в рамках НАТО для реалізації власних інтересів. Тобто поки і Туреччина, і США зацікавлені у поваленні Башара Асада, вони будуть діяти спільно. При цьому ні Туреччині, ні США, ні силам НАТО не вигідно починати повномасштабні військові дії проти сирійського уряду або проводити військову операцію за прикладом лівійської, яка викликала найгострішу критику альянсу. Інша справа — підтримка ситуації невизначеності на кордоні, користуючись якою, Туреччина може продемонструвати на повну силу свою військову міць і привернути до себе увагу НАТО. Для НАТО це вигідно, оскільки в даний час США не володіють достатніми можливостями і бажанням вести військові дії в Сирії, втручаючись у внутрішньополітичний сирійський конфлікт. Присутність Туреччини в регіоні та її участь в сирійському конфлікті можуть допомогти НАТО розв’язати цю проблему чужими руками. У лютому 2012 р. міністр закордонних справ Туреччини Ахмет Давутоглу заявив про те, що НАТО проводить політику щодо встановлення миру і безпеки на Близькому Сході і Туреччина буде підтримувати всіма силами цю ініціативу. Тобто на Близькому Сході Туреччина виступає в якості союзника і виразника інтересів НАТО, що відповідає її власним цілям.

На даний момент початок військового вторгнення до Сирії відкладено завдяки зусиллям Росії та Китаю. Росія, як і Туреччина, прагне зміцнити свої позиції в регіоні, але не за допомогою військової сили, а виключно дипломатичними ресурсами. Москва негативно відреагувала на рішення Туреччини розмістити на кордоні з Сирією зенітно-ракетні комплекси «Петріот», які НАТО планує розгорнути в 2013 році. Росія неодноразово закликала Туреччину до початку прямого діалогу з Дамаском, однак Туреччина відмовлялася відновлювати відносини з адміністрацією Башара Асада, при цьому відкрито оголошуючи про підтримку сирійських опозиціонерів. Візит президента Росії В.Путіна до Туреччини на початку грудня 2012 повинен був допомогти виробити спільне бачення керівництвом двох країн сирійської проблеми. Проте сторони так і не змогли виробити єдиного підходу до досягнення головної мети — стабілізації ситуації в Сирії. З сирійського питання і Туреччина, і Росія зайняли принципові позиції, тому в разі підтримки подібного статус-кво ці країни не зможуть досягти консенсусу з цієї проблеми.

У даному випадку турецька армія виступає виключно як інструмент проведення нового зовнішньополітичного курсу країни, який офіційно не проголошений, але активно реалізується на практиці. Туреччина все більше відходить від свого іміджу мирної держави, роблячи ставку на військову силу і міць за подобою свого найближчого союзника — США.

Модернізація турецької армії

Сирійський сценарій може виявитися для Туреччини перевіркою на лояльність НАТО і США. У Туреччині з’явився шанс довести, що співпраця з НАТО є для неї абсолютним пріоритетом, в тому числі перед власними зовнішньополітичними установками, а також продемонструвати свій військовий потенціал. А для цього необхідна боєздатна і модернізована армія.

Станом на 2012 р. турецькі збройні сили налічували близько 700 тисяч осіб — за чисельністю армія країни займає друге місце в НАТО після США і шосте місце у світі. Тим не менше, проблема турецької армії полягає в нестачі достатньої кількості модернізованого озброєння.

В даний час значна частина озброєння, що знаходиться в розпорядженні турецької армії, була закуплена в США та Ізраїлі, причому деякі види озброєння Туреччині доводиться повністю імпортувати. Проте Анкара не зацікавлена ​​в переозброєнні і модернізації своєї армії за допомогою закупівлі іноземної техніки. Першим пріоритетом для Туреччини є розвиток власного військово-промислового комплексу. На початку 2012 р. Департамент оборонної промисловості міністерства оборони Туреччини представив план з розвитку ВПК до 2016 р. Згідно цьому плану, до 2016 р. Туреччина має намір увійти до десятки країн з найбільшою національною оборонною промисловістю.

Вже зараз Туреччина активно розробляє власний безпілотник «АНКА», який планується запустити в серійне виробництво в 2013 р. У листопаді 2012 р. було підписано угоду про поставку 10 таких безпілотників з Туреччини до Єгипту. Також в 2013 р. почнеться серійне виробництво турецького ударного вертольота Т-129.

У грудні 2012 року в Китаї був запущений турецька супутник «Гектюрк-2″, що передає на командний пункт зображення з усього світу, а наприкінці жовтня 2012 р. на виставці зброї у Вашингтоні Туреччина представила свою нову ракету «Джиро». Відмінною особливістю цієї ракети є оснащення лазерною головкою самонаведення, яка практично не має аналогів у світі.

15 листопада 2012 компанія «Отокар», що належить холдингу «Коч», представила перший бойовий танк, розроблений і зібраний в Туреччині. Завдяки високоточному прицілу цей танк може з великою ефективністю вражати навіть рухомі цілі. Крім цього, танк обладнаний спеціальним захистом екіпажу від хімічної, біологічної та ядерної зброї.

У рамках програми модернізації збройних сил розробляється турецька гвинтівка «Мехметчік-2″. У липні 2012 р. стало відомо про те, що Туреччина почала розробку програми виробництва балістичних ракет, здатних вражати ціль на відстані до 2500 км. Активно розвиваються в Туреччині і проекти по створенню власних бойових корветів, підводних човнів, авіаносця і винищувача.

І все ж НАТО продовжує відігравати важливу роль у процесі модернізації турецької армії. Американські винищувачі-бомбардувальники F-16, які складають основу ударної потужності турецьких ВПС, були задіяні при бомбардуваннях Сирії в жовтні 2012 р. і території Північного Іраку. Зібрані в США вертольоти корпорації «Сікорські Ейркрафт» постійно забезпечують прикриття з повітря при проведенні бойових операцій проти курдів на сході країни. Позитивно вирішено питання про розміщення на турецько-сирійському кордоні зенітно-ракетних комплексів НАТО «Петріот».

Очевидно, що Туреччина прагне до модернізації своїх збройних сил за допомогою розвитку власного ВПК. Безліч проектів у сфері розробки озброєнь, які Туреччина ефективно реалізує в один час, є гарним показником перспектив національного ВПК, який через кілька десятиліть зможе за деякими видами озброєння складати конкуренцію Заходу. І все ж поки Туреччина змушена закуповувати іноземне зброю і бойову техніку, — в першу чергу це стосується артилерії, — які вносять суттєвий внесок у посилення збройних сил країни.

На закінчення можна сказати, що процес трансформації внутрішньополітичної і зовнішньополітичної ролі турецької армії йде повним ходом. Через деякий час армія буде повністю позбавлена ​​можливості брати участь у внутрішньополітичному процесі.

Переклад з російської. Оригінал публікації: «Новый облик турецкой армии в начале XXI века»