Коли маленька дівчинка тонула в воді, дорослі стояли і дивились, усі були п’яні і лише 14-річний хлопчик кинувся спасати дитину.

Приїхавши в рідне село Тіньки Чигиринського району на канікули лише на кілька днів, 14-річний курсант Київського військового ліцею ім. І Богуна Ярослав Півненко став знаменитістю. Запитай у будь-якого місцевого жителя, де живе хлопчик, який врятував дівчинку, яка тонула, – одразу покаже, пишуть «Факти».

«Хочу стати військовим хірургом. Людей рятувати – це класно!»

– Де ж ви так довго були? – жартівливо дорікає Ярослав, побачивши мене з інспектором із Чигиринського районного відділення Держслужби з надзвичайних ситуацій. – Я вас з самого ранку чекав. А потім поїхав на ровері по своїх справах. Мене на день народження запросили, потрібно було подарунок купувати. Тут до магазину дідусь біжить, каже: «Давай швидше, кореспондент приїхав!»

– У твоєму ліцеї вже знають, що ти врятував дівчинку? – запитую я.

– Напевно, ще ні. Але хочеться, щоб дізналися. Це ж мені такий плюс!

Ярослав тільки що закінчив перший курс військового ліцею імені Богуна. Через кілька днів йому належить їхати на двотижневі військові збори.

– Хочу стати військовим хірургом, – пояснює хлопчик. – Людей рятувати – це класно! Я думаю, що буду хорошим лікарем. Принаймні, постараюся.

– Розкажеш, як рятував Настю?

– Звичайно. І розповім, і покажу. Якщо хочете, зараз заїдемо до самої Насті і візьмемо її з собою на річку. Самі все побачите: і те місце, де діти бавилися, і яка там глибина.

Коли ми під’їхали до будинку Насті Олійник, Ярослав не захотів виходити з машини. Нехай, мовляв, сюрприз буде. Папа дівчинки Анатолій зустрів мене трохи насторожено.

– Навіть не знаю, що вам сказати, – каже чоловік. – Ми з дружиною стільки пережили за цього випадку з донькою. Таке горе могло статися, якби Ярик не опинився поруч. Дай Бог йому здоров’я. Я, скільки буду жити, не забуду, що він для нас зробив. Тут журналісти з Черкас приїжджали, так я не захотів спілкуватися з ними. Але ви все-таки здалеку їхали. Розумієте, у мене колись на тому ж місці тітка потонула. А тепер трохи дитини не втратив.

Проте Анатолій все ж вирішив покликати Настю.

– Ви можете з’їздити на те місце, де вона тонула, тільки купатися їй не дозволяйте, – попросив чоловік.

У цей час із машини вийшов Ярослав. Сюрприз вдався. Настя, побачивши свого рятівника, радісно кинулася до нього і обняла хлопчика.

– Ви дружите? – запитую дітей.

– Так, – відповідає Ярослав. – Ми й раніше дружили, але зараз взагалі не розлий вода! Правда, Настя?

Дівчинка охоче киває.

– Настю, а ти води не стала боятися? Купатися ходиш після того випадку?

– Ходжу, – зізнається дівчинка. –- Адже на вулиці така спека. Води анітрохи не боюся. Правда, плавати поки так і не вмію.

– Що ж ти, Ярославе, не навчиш Настю плавати? – звертаюся вже до хлопчика.

– Та я й сам-то ледве навчився, – зізнається Ярик. – Тато стільки зі мною мучився! У мене ж тато був найкращим плавцем у Тіньках. Все йому заздрили, а я пишався.

– Чому «був»?

– Він… потонув. Тут же, на Дніпрі! У нас тут дуже глибоко. Багато людей тоне. А татові просто стало погано з серцем, коли він купався. Йому було всього 32 роки.

Дніпро біля села Тіньки – дійсно фантастичне видовище! Берегів не видно. Вода тиха й спокійна. Ярослав, скинувши футболку, відразу стрибає у воду.

– Ось, дивіться, яка глибина там, де Настя тонула, – кричить хлопчик. – Я зараз пірну, встану на дно і руки підніму. Ви мене не побачите. Тут більше двох метрів. Я добре плаваю, але не ризикую далеко запливати. Дуже небезпечно.

І дійсно, коли хлопчик пірнув, над водою було видно лише кінчики його пальців.

– Настя, як вийшло, що ти опинилася у воді? – запитую у дівчинки, яка, незважаючи на нещодавно пережитий шок, спокійно сидить на дерев’яному містку, звісивши ноги.

– Ми балувалися, а один хлопчик (старший на три роки) зіштовхнув мене у воду. Просто заради жарту.

– Він не знав, що ти не вмієш плавати?

– Може, й знав. Але чомусь так зробив.

– Ти злякалася?

– Не встигла. Я навіть не відразу зрозуміла, що сталося. Спочатку греблася на поверхні, а потім почала тонути. Пам’ятаю, що повільно опускалася на дно. Бачила все, що під водою, оскільки очі були відкриті. І знаєте, чомусь було таке відчуття, ніби мені все одно, випливу я чи ні.

– Настя зазвичай по містку не бігає, – пояснює Ярослав. – Весь час хлюпається біля берега на дрібному місці. Чому вона тоді виявилася на мосту – навіть не знаю. Інші дівчата бігали, і вона з ними. Я бачив, як той хлопчик зіштовхнув Настю у воду. Коли вона впала і почала борсатися, хлопчаки почали сміятися. Начебто це така гра. Вони навіть не подумали, що дівчинка може потонути! І тільки коли Настя пішла на дно і не спливла, дівчиська перелякалися і підняли крик.

– І ти не роздумуючи кинувся у воду? Хіба не було страшно?

– Чого тут боятися? Найстрашніше, коли на твоїх очах людина тоне.

– А був на річці хтось старший за тебе?

– На березі знаходилися і дорослі. Але допомогти Насті вони не змогли б, тому що були п’яні. Навіть не зрозуміли, що дитина тоне. Якби у воду стрибнули, їх потім самих рятувати довелося б.

Ярослав зізнається, що пірнати з відкритими очима не вміє. Тому Настю на дні шукав на дотик.

– Коли я пірнув перший раз, заходився нишпорити по дну руками – ось тоді вперше злякався, що можу не знайти її, – каже хлопчик. – Сплив, набрав повні легені повітря і знову почав повзати по дну. Нікого! Виринув, запитую: хто бачив, куди саме Настя впала? Потім знову пірнув. Коли торкнувся її пальців, страшно зрадів! Настя – дівчинка маленька, худенька, а під водою здавалася такою важкою… Але я схопив її під руки і став підніматися до поверхні.

– Невже знаєш, як треба потопаючих рятувати?

– Знаю, що треба за волосся тягнути. Мені тато розповідав. Але їй же боляче, якщо схопити за волосся! Тому я тягнув Настю наверх, взявши під пахви.

«Коли Ярик вступив до військового ліцею, вчителі в школі перехрестилися»

– Мені було важко, – продовжує Ярослав, – і я попросив Настю схопитися руками за стовпчики, які тримають місток. Вона послухалася. Так міцно вчепилася, що я потім ледве розтиснув їй пальці. Коли сам вибрався на місток, тоді і її витягнув.

– Надавав першу медичну допомогу?

– Та яка там допомога? Поклав животом до себе на коліно, щоб витекла вода, якою вона наковталася, от і все.

– І ніхто тобі не допоміг?

– Ні. Всі тільки стояли і дивилися. Я запитав у Насті, чи потрібно покликати лікаря, але вона сказала, що все нормально, і… побігла додому.

– А ти?

– Залишився купатися далі. Там у тих п’яних дорослих потім ще мобільний телефон у воду падав, так я його діставав. Дякували, руку тисли.

– Настю, що ти розповіла батькам, коли прийшла додому?

– Повідомила, що тонула, але мене врятував якийсь хлопчик. Я не сказала, що це був Ярослав, тому що він попросив не говорити про нього. Тато не лаяв мене, а навпаки, заплакав. Потім пішов питати, хто мене врятував. Про цей випадок вже знало все село, тому з’ясувати ім’я мого рятівника було неважко.

– Настин тато прийшов до нас додому в той же день і приніс два кілограми цукерок, – згадує Ярослав. – Потім довго плакав, дякував…

Повертаючись назад у село, ми зустріли Анатолія на мотоциклі.

– Відчуваю себе винуватим, що не вгледів за донькою, – зізнається чоловік. – Вас довго не було, і я вже захвилювався. Думав, Настя знову купатися почне, і з нею щось трапиться. Тепер, напевно, не скоро її одну куди-небудь відпущу.

– Тато, не хвилюйся! – заспокоює батька дівчинка. – З Ярославом нічого не страшно.

У селі Тіньки пишаються Ярославом Півненко. Хоча, як повідомили мені в місцевій сільраді, хлопчик ріс хуліганистим.

– Він дуже добре вчився в школі, – розповіла жінка, яка попросила не називати її ім’я. – Все на льоту схоплював. Але… був таким шибеником! Любив побешкетувати. Коли Ярик вирішив вступати до військового ліцею, деякі вчителі навіть перехрестилися. Всього рік відучився в ліцеї – і ось, бачите, дитину врятував!

На прощання Ярослав по-чоловічому потиснув мені руку і вибачився: мовляв, пора бігти у справах.

– У мене є ваш номер телефону. Якщо ще кого-небудь спасу – обов’язково подзвоню, – пожартував хлопчик.
procherk.info